Опубліковано

Таємниці бабусиної скрині

Прочитавши статтю пані Оксани, я з подивом зрозуміла, що все це я відчувала у своєму дитинстві. Я згадала точні такі самі слова і своєї мами і ті “вузлики на смерть”, які завжди були, навіть, якщо людина ще була молодою. Я часто запитувала у мами: “Чому всі люди так багато думаю про смерть? Чому бабусі і дідусі геть похилого віку навіть закликають її і зовсім не бояться смерті?” Я чула: “Життя втомлює. Всьому свій час. Тіло вже не хоче і не може працювати, а життя для людини – праця.” Потім, коли захворіла мама і вже перед самою смертю, я почула від неї слова: “Треба вже йти додому. Я вже тут загостилась…”

Я Вам раджу прочитати спогади про бабусю та її скриню від Оксани Шевчук.

Таємниці бабусиної скрині

“Погожого теплого літнього дня, коли легенький вітерець навіває яскраві спогади дитинства, згадалося, як колись щороку у такий само день піднімалося важелезне віко чималої дубової бабусиної скрині і звідти на мою превелику радість витягувався «на світ Божий» увесь її вміст. Бабусина скриня була особливою річчю в коморі, її не дозволялося, без особливого на те бабусиного дозволу, відчиняти жодному члену родини. Там протягом усього життя дбайливо зберігалися всі її скарби, надійно приховані від сторонніх очей. Тому цей день був для мене, допитливої дівчинки, справжнім святом, це був день повернення у далеке минуле, захоплюючої мандрівки в бабусину молодість. Нарешті можна було подивитися та потримати в руках старовинні речі, що зберігалися там довгий час, переживши війни, пожежі та інші життєві негаразди, які не часто обходили стороною долі людей, молоді роки яких припали на початок мінливого та бурхливого ХХ століття.
Зі скрині у певному порядку діставалися сувої полотна, вишиті та ткані рушники й сорочки, настільники і скатерки, святковий одяг, нова натільна білизна, ткані червоні та зелені у поздовжні кольорові смуги пояси з вишитими якоюсь неймовірною в’яззю кінцями, верхні вовняні та оксамитові очіпки, нижні полотняні чушки та величезна кількість найрізноманітніших хусток…

Серед скарбу на дні скрині з лівого боку лежав таємничий вузлик з речами, який витягався, нерозв’язуючись. Останнім із самого споду виймався важкий білий кожух, спеціально оброблений найтоншою крейдою, пошитий «до вусів», з довгою сірою кошлатою вовною усередину. Збоку скрині була припасована невеличка шухлядка з кришкою – прискриньок, у якому лежали хрестики, маленькі іконки, прикраси, ґудзики, нитки та інші цінні для бабусі дрібні речі.

Кожну витягнуту зі скрині річ бабуся тримала в руках, мов живу, повільно і плавно її розгортала, прискіпливо оглядала, обережно витрушувала і розвішувала на зарані напнутих мотузках для провітрювання та просушування на сонці, щоб увечері повернути все назад до скрині-скарбниці, де речі чекатимуть такого самого погожого літнього дня у наступному році.
Під час цього сакрального дійства бабуся поринала у спогади, докладно розповідаючи історії кожної мешканки скрині. Розкручуючи із сувою кожен тканий червоним рушник, немов розгортала переді мною свій тяжкий життєвий шлях, повертаючи час у зворотній бік.

Бабуся ніби ставала молодшою. Ось тут лежать збережені ще з довоєнних часів два сувої полотна, які дивом не потрапили до лап «розкуркулювачів», а це святкові сорочки із самотужки вирощеного на власному полі льону та опісля вишиті дивовижними червоно-чорними мережками, рушники, рушники, рушники… ткані чи вишиті нею самою та її покійними доньками. Далі пішли теплі й легкі спідниці, нижні та верхні, сатинові чорні та білі хвартухи, хустки… Особливо цікавим був той самий таємничий вузлик, де бабуся ще з молодих років зберігала вбрання та все необхідне«на смерть». Вміст вузлика також добре провітрювався і просушувався на сонці. Це був цілий обряд, який виконувався бабусею з особливим благоговінням та розповідями, що, коли і як треба робити, у що і як її вдягати, коли вона помре.

Взагалі смерть літньої людини сприймалася тими поколіннями не як трагедія, а як перехід із одного стану буття в інший, на їх думку – значно кращий. Це була невідома далека дорога, з якої нікому ніколи не було вороття і, відповідно, ритуал проводів в останню путь з цього світу обставлявся найкращим одягом небіжчика та іншою необхідною атрибутикою. Бабуся часто казала: «Тра вже вбиратися додому, бо щось довго я загостилася на цьому світі…».

Для переходу у вічність одяг підбирався та готувався особливо старанно – усе повинно було бути новим – для нового життя і новий одяг. Вишита додільна довга сорочка із тонкого лляного полотна, полотняна нижня спідниця, широка та довга верхня спідниця з темної у дрібнесенькі квіточки крамної тканини. На голову вдягалася тоненька полотняна чушка (нижній очіпок), на неї верхній очіпок з чорного оксамиту, далі тоненька шерстяна розписна хусточка, і поверх велика квіткова хустка з китицями. «Смертельний одяг» у вузлику з часом можна було замінювати, бо за довгі роки очікування полотняні речі всихалися, жовтіли, а вовняні також могли попсувалися та втратити зовнішній вигляд. Саме для цього і проводилася оця щорічна «ревізія», перегляд та просушування. І допоки вміст бабусиної скрині насичується животворними силами природи, ми з вами маємо час для обміркування та роздумів щодо його сакрального змісту.”

Автор статті: Шевчук Оксана Володимирівна,
провідний методист музею традиційного народного мистецтва Одеського обласного центру української культури

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *