Опубліковано

Українська хата. Спогади…

Коли заходиш в такі хатинки, повільно роздивляєшся… поринаєш в ту атмосферу, в ті часи…
Приходить дивовижне усвідомлення – якими скарбами володіли прості, звичайні українці!
Кожна оселя – це витвір мистецтва!
Кожна скриня – таємниця, сховок скарбів!
Кожна українска душа – автентична, первісна і первозданна…
Як же мені подобається все це, неймовірно…
Я точно вже жила в ті часи!
І навіть себе уявила біля віконця. 

Спогади людей із соцмереж:

Olga Ludewig Мені завжди хотілося запитати: якщо родина мала 7-8 дітей різного віку, а у хаті бачимо одне ліжко. Де ж вони всі спали?Куди складали свій одяг ввечері? Куди ставили таку безліч черевиків?Чи був у кожного свій рушник і миска-ложка? І як одна господиня спромоглася тримати одяг всієї родини у чистоті, нагодувати таку громаду, город, корови-свині-кури-гуси доглядати та ще прясти-шити-вишивати?

Інна Залізнюк: мабуть в різні часи і в різних регіонах було по різному. Наприклад, там, де я зросла, а саме – Коростенському районі Житомирської області. Полісся – взагалі одна з бідніших частин України, тому що торгівельних шляхів через нього було мало прокладено і саме там первісні традиції співжиття, побуту, ткацтва, шиття довго зберігались незмінними. І саме в тих селах, дуже бідних були дивовижні хатини. Щодо худоби, таке могло бути, але в дуже бідних родинах і не часто ( це я говорю про свій край) .Наприклад, моєї сестри чоловік – 11 дитина в родині. Батьківська хата ще збереглась в усьому автентичному вигляді. Родина була достатньо бідна, бо багато дітей, але жили як у віночку – дуже чисто, затишно, природньо… Всі допомагали одне одному. Щодо мене – я п’ята дитина, а в родині моїй – шестеро. Жила і виросла в простому селі і все знаю не з розповідей інформаторів чи дослідницьких поїздок, а з прожитого життя в такому середовищі.

Inna Zalizniuk Олю, щодо Вашого питання. Багато дітей – це, як казала моя мама – не важко, а легко! Старші підростають, допомагають по господарству, доглядають менших. Наприклад, в моїй родині, хоча це вже сучасна родина, але – багатодітна і бідна. Було так: нас було у мами шестеро, тато помер, коли я була маленькою і ми залишились з мамою самі. Такого гамузу як уявляють – багато дітей, взуття, одягу, клопоту – не було. Чим більше дітей, тим менше роботи мамі. Ми одне одного вчили, гляділи, годували, одягали, допомагали мамі по господарству. Тримали по дві корови, багато свиней, кури, гуси, качки, 2 га городу. З весни починавсь період роздачі від мами обов’язків на весь період від посіву до урожаю! Мама майже ніколи не готувала сама, старші підростали і вже їх обов’язком було нагодувати менших, завести до школи, забрати назад, повчити уроки, поприбирати в хаті, знову щось приготувати на вечерю, помити посуд, попрати і т. д. Роботи на городі – робили разом, як пташечки всі швидко налетіли на роботу і зробили дружно! А з часом – старші йшли далі у світ вчитись, хлопці в Армію, повертались – починали працювати, влаштовували свої сім,ї , і так починався знову рід. Насправді, було дуже важко, але це було – прекрасно! Це безцінне багате спілкування з матінкою – Природою! Я сумую за тими часами і своєю мудрою мамою …

Olga Dame Я застала хату-мазанку, в якій зростав батько. Село Калниболот, Кировоградської області.(іноді Черкаської, ніяк не могли визначитись, куди те село приписати). Їздили ми туди кожне літо. В зимку добратись було не можливо. Вже на прикінці 70-х туди провели електрику. В хаті постелили дерев”яну підлогу. Дідусь і Бабуся членами колгоспу не були, вчителями були, з за того мабуть, і хазяйства великого не було. Корми брати було ніде. Бідно жили, але в хаті було чисто. А що вже тканих доріжок і вишитих речей, то немає що і казати. Гора подушок, підзори, рушники, серветки підставки. І чистота, така чистота, що і не в кожній музейній хаті. Ще коли підлога була земляна, то вносили м”яту і череду, розстеляли на підлозі, а зверху накидали ткані ті доріжки. Пахло гарно… Єх дитинство! Це те що я ще пам”ятаю. А батько каже те що на всю сім”ю дві пари взуття, то правда, у них і кожухів, коли росли на всіх не було. Батько каже, старі доріжки на ноги мотали, а щоб ноги не мокли, замотували якоюсь резиною чи шкірою, що роздобудуть. Кури, коза з козенятами і собака, в дуже холодні дні жили в сінях. А коли тепліше, то в хліву, тільки не можна було часто двері відкривати. А так то у хліву тепло було. Солома під вистіл підгнивала і давала обігрів. Треба тільки було приглядати щоб пожару не було.
Аж стільки спогадів від батька витягла! Цікаво, скільки він пам”ятає? Скільки ще й досі боїться розказувати?

Напишіть відгук