Опубліковано

Перестаньте гнівати Сонце (есе)

В нашому будинку, де я народилась і виросла було три великі кімнати, довжелезний темний коридор, який я завжди з острахом пробігала і величезна, залита світлом веранда, вся оповита віконечками різної форми та величини.

Коли заходиш в будинок, спочатку ти наповнюєшся світлом у веранді, потім потрапляєш у світ сутінок вузького темного коридору, по праву і ліву сторону дві кімнати – кухня та мамина спальня, далі , в кінці коридору – простора зала, я завжди думала, що вона святкова, бо там за величезним столом збиралась вся родина на визначні події та свята. І ще була дивовижна, загадкова кімната, яку ми називали «холодна», бо там завжди було прохолодно, навіть в найжаркіші дні. Туди можна було потрапити, перетнувши коридор у «святкову» залу і зліва зайти в зовсім інший світ. 
Та кімната була перехідною, тобто вона ставала чиєюсь власністю при досягненні певного віку. За моїми спостереженнями – це старший підлітковий, тобто 14 -16 років, а потім, коли хтось з дітей йшов з дому навчатись в інше місто, то вона ставала у власність тому, хто наступний.
О! Мені повезло найбільше, бо розрив між моїм старшим братом був 7 років, який до того займав цю кімнату, а до нього сестра, брат і знову найстарша сестра.
Тому мені вона стала належати в неймовірно ранньому віці, коли брат пішов служити до Армії, тобто у 18 років, ця «холодна кімната» стала моєю у 11 років!
Це особлива хованка була для мене, це кімната для усамітнення! Туди не догукатися! В ній тихо і спокійно і не чути галасу, що вирував на іншій частині будинку!
Я захоплювалась тією атмосферою, що там панувала!
А найбільше, мені подобалось, що у ту кімнату кожного вечора приходило Сонце, кожного разу по-іншому заплітало свої стомлені промінці і, таке гаряче, розпечене, стривожене від баченого за день, вкладалось зі мною спати…
Я чекала кожного натяку на сутінки і похапцем завершувала всі справи по допомозі мамі, щоб рвучко побігти в свою кімнату, лягти на ліжко і тремтливо спостерігати за диво-заходом Сонця! Кожного разу це явище було неповторним, таким захопливим для мене, моє серце постійно перебувало в стані якоїсь ейфорії від побаченого, я просто спостерігала, запам’ятовувала кожен відтінок, кожен злет і кожне поєднання кольору та форм, яких набувало небо в момент , коли позіхає і лягає спати Сонце!
Я прислухалась до кожної думки, емоції, до кожного відтінку настрою та вражень у своєму маленькому сердечку! Ця гра на небі відбувалась тільки для мене! Я знала, що зараз ці секунди і хвилини, ловлю тільки я, я відчувала, що промінці часто пестили мене, а я відповідала їм лагідною посмішкою та тихим спокійним сном.
З плином часу, мабуть точніше сказати з розвитком моєї свідомості та чутливості та набуванні життєвого досвіду, я почала не тільки спостерігати та колихатися моментами думок та вражень від заходу Сонця, а й записувати свої спостереження, аналізувати, порівнювати всі неймовірні явища, що відбувались на небі в досить короткий період надвечір’я до повного занурення в темноту. Коли на зміну Сонцю виходить на небо Місяць , щоб контролювати та споглядати за життям на цій планеті. Я розуміла, що Місяць не випадково наданий Землі, що він не є простим супутником, від якого залежить земне тяжіння та інші явища , необхідні для створення сприятливих умов для життя людини. Адже Місяць набагато старший за нашу планету, ховає в собі таємниці та не розкриті секрети, які нам годі вже вивчити та дослідити. Мене все це стимулювало думати про те, що не говорять всі навколо, мені думалось про вічне – те, що не мало початку і не може мати кінця, про те, що наш розум обмежений тільки певним ракурсом власних думок і досвіду.
Мені здавалось, що саме Місяць має більше сили та впливу на нашу планету, щоб контролювати всі процеси, що відбуваються на Землі. Якась особлива домовленість була колись між Богом та цим наглядачем, яку вчені-фізики будуть довго розгадувати, надати всьому наукове пояснення, але не надаючи тому всьому більшого величного змісту та замислу.

Тихий, лагідний вечір в селі… ледь чутний шелест вітру… стомлена, паруюча, від гарячих поцілунків земля, жалібні, закриті та опущені голівки квіточок, далеке , затихаюче мукання корів, поодинокий скрип воріт… Село лягає спати, воно не любить довгих вечорів, село живе ранніми , свіжими, прохолодними та метушливими ранками… Село насичене продуктивною живою працею, яка є безперервною та безкінечною з дня в день, перетікаючи в свої особливості з кожною порою року, але ця праця є постійною і невгамовною, живильною та творчою, праця, яка допомагає самоствердитись кожному, хто ревно і натхненно її виконує…
І здається, нічого особливо не діється ні на небі ні на землі… В повітрі відчутна втома людська, втома природи, втома живого і неживого, відчутна спрага відпочинку та відновлення сил…
Але , для мене все тільки починалось – ховаюсь у свою кімнатку, ніби потрапляючи у свій портал, залитий жовто-гарячим покривалом… Скільки ховається мови кольору в тому, скільки настрою та збуджуючого натхнення. Буває все небо покривається багряними хвилями, які переходять у бузково-фіолетові струмені з золотавими бризками, що покривають обідком площу, що з’єднує небо і землю!
Буває, щось лихе, тривожне, я б навіть сказала погрожуюче відбувається на тому небі – на яскравому синьому просторі, який не змішується, а тримає свій прохолодний тон розбризкані кров’яні пасма, здається ти дихаєш тим запахом крові, це настільки хвилююче душу явище, що починає тремтіти серце, страх і передчуття чогось поганого відчувається в повітрі, стає моторошно, хочеться заховатись під ковдру, заснути і проснутись вже тільки тоді, коли грайливі сонячні промінці почнуть шкребтись в шибки віконечка… І наче нічого не було, життя таке ж прекрасне, радісне і веселе…
А найбільше мені подобалось, коли сонячні промінці , пестячи вечірню землю набували рожевого , ніжного відтінку, вони переливались то малиновим, то полуничним, то вишневим, то чорнично-смородиновим кольором, граючись калейдоскопом… Такі грайливі переливи гріли мою душу… Хотілось взяти великого пензля і розмалювати весь горизонт тими ягідними смаками, щоб вся земля наповнилась тими солодкими та природніми ароматами… А потім, відчуваючи приємний малиновий смак на губах, вдихати полуничний аромат з освіжаючою вишневою кислинкою заснути від насолоди і поринути в казкові, глибокі сни…

Отак, я перебувала у тих спостереженнях , у тих роздумах, часто замислювалась над тим, чому ж кожного вечора небо набуває щораз різних відтінків та кольорів, різних розводів та узорів, чому ж Сонце, коли ховається за горизонт має інший настрій і наповнює своїм настроєм всю землю, заливаючи небо своїм внутрішнім віддзеркаленням. Мені хотілось прочитати, про що мовить Сонце, про що воно думає, що відчуває, коли лягає спати?
– Мамо, а ти помічала, що вечірнє Небо, в мить, коли ховається Сонце, щоразу виглядає по-інакшому? Мамо, чи відчувала, що Небо має кожного разу інший настрій? І цей настрій впливає на всіх людей, на все живе на цій планеті? Мамо, чому так відбувається? І чи можна зрозуміти, що хоче сказати Сонце в кінці просвітленого дня?
– Так, дитинко, звичайно, ти правильно помітила. Адже саме в невеликий проміжок заходу Сонця, Небо дуже говірке, щире і відкрите, саме в ці миті можна дізнатись, як ця планета прожила ще один день свого життя. Коли Сонце зустрічається з небесним горизонтом, їх діалог, їх враження, їх висновки про земне існування можна спостерігати саме в цих неймовірних кольорових, насичених переливах, їх запал і розгар так проявляється, що кожен, хто спостерігатиме за ними зрозуміє про що вони говорять – сперечаються чи злагоджуються, задоволені прожитим днем чи їх розпинає невтішний гнів від побаченого на Землі. Кожна жива істота саме ввечері може побачити і усвідомити , як прожила ця планета в цілому, які думки насичували людські голови, які почуття вирували в їх серцях, які дії, вчинки творились на Землі. Багато горя, крові невинної проливається, багато нестримної ненависті та злоби, війн, вбивств, лицемірства , гордості та заздрості постає явним перед Сонцем та Небом щодня. Багато добрих поривів, любові, милосердя, ніжності, прийняття, щирих, безкорисних вчинків, що спасають і надихають, багато вдячності до Бога, багато подвигів та жертовності, багато світла та примирення радують та втішають небесних жителів та світил.
Ми не знаємо, яким був прожитий день цієї планети. Чого ми прагнемо в цьому житті? Це питання повинно хвилювати наші душі. І від того, чого було більше – Добра чи зла, Миру чи розбрату, Шани чи зневаги, здобутків чи втрат залежить настрій Сонця і почуття Неба. Саме тоді, коли вони починають своє вечірнє спілкування ми можемо це не тільки побачити в кольорових виявах, а й в настроях, що охоплює всю Землю. Серце стискається в зловіщих передчуттях чи хоче рватись в натхненних злетах, хоче плакати чи сміятись, хоче жити чи вмирати, хоче впасти чи злітати, ми можемо зрозуміти, якими були люди цього дня. Кожне серце, що б’ється на цій планеті може робити світ кращим і красивішим, кожна думка , що витає в наших головах вплине на Захід Сонця, кожна дія проявиться кольоровим відтінком на небесному просторі. Тому , дитинко, ти можеш побачити свій відтінок на Небі, зумій його розгледіти і знайти. Твої кращі щораз думки і щиріші вчинки будуть ставати неймовірними прикрасами небесними, а Сонце грітиме завжди твою душу своїм люблячим промінням.
Добро має постійно зростати! А інколи мені так стає сумно, здається, дивлячись на палаюче, залите кров’ю Небо, що людство саме себе спопелить і знищить, якщо воно не зупиниться в своїй ненажерливості та ненависті, то Сонце і Небо не втримають своїх невдоволень і перетворять всю Землю на Венерине згарище.
Мені так не хочеться допускати цих думок, адже й вони впливають на відтінок Неба …
– Матусю, а ти знаєш? Мабуть я буду жити і всім, всім, кого знаю казати: «Не гнівайте Сонце! Подивіться на вечірнє Небо, ви можете знищити Землю! Думайте про Добро, творіть тільки Добро і будьте Добрими! Люди, я вас прошу, перестаньте гнівати Сонце!»

Інна Залізнюк

Напишіть відгук