Опубліковано

Поміж очеретами ніхто не помирає (есе)

В мене є моя, тільки моя улюблена стежка, про яку ніхто не знає. Це моя таємниця, в яку я нікого не впущу… Ця стежка наповнена кожного разу новими, особливими тільки для мене думками, бо здається, що ці думки чекають на мене щораз, щоб посперечатись в моїй голові…
Бігти по цій стежині, ловити аромати первоцвіту, любистку, чебрецю з легким віянням полину – неймовірне захоплення… 
Саме тоді, коли біжиш по цій стежині, мені здається, що вся земля створена, щоб я її любила, відчувала та милувалась її дивами…
… біжиш, не сама, а обов’язково ув’яжеться Сонце, грайливо підстрибуючи на небі, підбадьорюючи мене швидше рухатись… Ну, добре, нехай так! Наче ведешся на ці сонячні лестощі і береш в долоню жменю промінців. І все – Сонце перетворюється на пустотливу, сліпучу повітряну кульку, з якою ви вже в змові, вдвох летите до свого улюбленого місця посиденьок…
Вже там, поміж очеретом, пробиваю собі дорогу, вишикую свою стареньку кладочку, щоб сісти, занурити ноги в річку. А поки руками обіймаєшся і вітаєшся очеретом, відпускаєш сонячні промінці, які несамовито полетіли жалітися своїй розпеченій кулі!..
Але я вже цього не відчуваю, я – в очереті, сиджу на кладочці, бовтаю ногами у воді… Врізнобіч порозпливались лякливі жабки з свого насидженого місця. Ще не відомо, хто кого більше боїться, але я не думаю про них, я прийшла пошептатись з очеретом, прибігла на побачення з ніжним, літнім вітерцем…
Чекаю його… Тихо-тихо, а ні шелесту… Прислухаюсь як позіхає очерет, як плескочеться під ногами прохолодна водичка… Раптом починаю відчувати як невгамовні, ревниві сонячні промінці відпихають очеретяні палі і вперто пробираються до мене, починаючи трохи розсерджено пощипувати мої щічки… Як я марно їх відганяю долонями… Вони вимагають до себе уваги… Це сонячне кусання моїх щічок враз перетворюється на ніжний, лагідний поцілунок… Я його впізнала… Ось він! Це мій вітерець… Який же він особливий, саме тут, в цьому очереті і тільки влітку…
Я відчуваю в його тремтливих подихах, як він скучив за мною… Він повідганяв зубасті промінці, взявши наді мною повну владу – оберігати і пестити…
Ох, ця заплетена коса… Як же він нетерпляче, але надзвичайно лагідно почав вливатись в мою косу, зменшуючи натяг плетіння і так повільно, з кожним подихом і погладжуванням повністю розплітає моє волосся… тепер воно вже переливається і гойдається саме як ті сонячні промінці…
Гарно… Тихо… Мене люблять… І я люблю…

Думки витають у голові… Ця стежка – моя стежка… Пригадую – адже вона була й до мене. Невже хтось її протоптував? Невже хтось так само біг в очерет, сидів тут, матляючи ногами у воді, лякаючи сонних жабок? Невже Сонце так само за кимось гналось і бажало гарячих поцілунків на щоках? А вітерець, мій улюблений вітерець, невже і він до когось прилітав, пробираючись через очерет і так лагідно, турботливо обіймав? Невже таке могло бути? Це ж моє Сонце! Мій Вітер! Моя вода! Еге й, це ж моя планета! Я її люблю! І нікого тут немає і не може бути…
Думаю… Мене не було… А де ж я була, коли топталась ця стежка? Не пам’ятаю…
Думаю… мене може не бути? Я знаю, що люди помирають, причому – всі! Як помирають щороку квіти! Але ж я точно – ні!
Думаю… Можу погодитись – не буде рук та ніг, не буде тіла, навіть погоджуюсь, що не буду чути і відчувати смак… Але ж очі! Ні! Очі мають залишитись! Я точно знаю, що бачити я буду завжди! Чуєш, Вітре, Сонце, я можу погодитись, що не відчуватиму ваших дотиків, але мені стає страшно, що я не буду бачити. Для мене – не бачити значить НЕ БУТИ взагалі ніде!
А як же може бути, щоб мене не було взагалі НІДЕ?
Я ж уже Є!
Думаю… думаю… думаю…
Вітерець заспокійливо починає гладити по голівці, турботливо обіймаючи мене за плечі. Очерет почав пошепки наспівувати звабливу, сонну колискову. Встаю з кладки, шукаю м’який горбик, застелений пахучими травами, лягаю і в обіймах вітерця закриваю очі…

Бачу Сонце, бачу плесо стрімкої річки, бачу далекі, мрійливі ліси, бачу, як мене колише вітерець… Моє тіло лежить, стомлене виром думок… А я – тут, над ним… Знайшла сама себе – ось я – перетворена вже сама в Думку! Ух ти!!! Тепер я зможу летіти, куди хочу – високо в небо, до Сонця, за далекі ліси і моря і в гори, куди забажаю… А тіло? Це взагалі й не я! Це мій одяг чи взуття… Так точно підібрано розмір та смак, але зовсім не показує яка ж я є насправді!
Бо Я – це Я! Я – окремо від того, що можуть побачити!
Я – це те, що можна тільки ВІДЧУТИ!
В мене, як ніколи з’явилась несамовита жага жити, радіти, любити, літати безмежно…
О, Боже! Що це? Хоп! Хтось вхопив мене і стиснув в обіймах і жадібно притулив до себе. Це мій вітерець, як Янгол, зловив мене якраз на старті мого злету і прив’язав до мого тіла.
Змінився настрій в мого улюбленого друга, якось вже пронизуюче почав на мене дмухати, штовхав в боки, розпатлав геть моє волосся. А поцілунки вже стали з прохолодою…

Дихаю… знову дихаю…
Світ навколо такий самий. Тільки я вже дихаю, відчуваю – коле якийсь будяк в спину, затерпла нога… Я живу… І я житиму… Житиму ЗАВЖДИ!
До зустрічі, мій улюблений вітерець! Побачимось! Тепер ми точно будем бачитись вічно…
Бо ж поміж очеретами ніхто не помирає…

Одного разу відкриті очі, вже ніхто і ніколи не закриє!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *