Опубліковано

продовження “Погляд в об’єктиві”

Продовження роману “Погляд в об’єктиві”, про життя після війни…

… я повернувся на Землю, на ту саму Землю, де люди живуть, радіють, ходять на роботу, народжують дітей, відпочивають; туди, де люди метушаться мирно і кожен з них пливе по своїй траекторії…
Наче повернення з космосу, наче є два світи: Мир і Війна!
Там я думав: “Як так, там може бути тихо, спокійно, мирно…” 
Зараз я думаю: “Як так, тут, саме на цій же Землі, можуть вбивати, нищити , руйнувати собі ж подібних?”
Так, потрібно почати вчитись жити в цьому Мирі, мені потрібно пристосовуватись до нового ритму… І я намагався… я підслуховував розмови в маршрутках, на вулиці, в магазинах, я чув , як жартують, розповідають анекдоти, сміються зовсім не з смішного, як плануть робити ремонт, вибрати якісь нові шпалери, меблі, новий дизайн стін… Я чув гул навколо себе, я почав вдивлятись в обличчя і намагався запам’ятати міміку, жести тих веселих, радісних , безтурботних (а чи може , за їх уявою – надтурботних!) людей…
Я тренувався біля дзеркала, робив веселі гримаси… Я копіював, наслідував життя, мені допомагали фотографії в цьому.
Це життя, що називають люди – “до смерті, єдине, тільки їхнє”.
А я прийшов вже після смерті і потрібно ж якось народитись знову…
Як ходити в кросівках чи кедах, коли є берці і ти до них звик? Ти пам’ятаєш десь далеко в голові, що ти колись там, десь ходив у них, а тіло, ноги вже не пам’ятають і бунтують всіма відчуттями…
Це, нормально – ходити в сорочках, футболках, джинсах, просто так і все? Як з себе зняти бронежилет, коли він все одно на тобі уявно, навіть, якщо ти бачиш його поруч?

Прокидаюсь рано, якщо прокидаюсь, бо взагалі – то давно вже забув, що таке “спокійний сон”, просинаюсь, дивлюсь у вікно: хтось вигулює собаку, а хтось кудись і для чогось їде вже в автомобілі. В нього є мета і хтось його чекає…
Люди, виявляється живуть…
Треба й мені жити, розумію, – декілька гримас у дзеркалі, фотоапарат за спину і я пішов зупиняти справжнє Життя, в якому є дух Вічності…

Напишіть відгук