Опубліковано

Еволюція спідниць в Україні та світі. Від незшитих розпашних форм до рясованих спідниць в 7 полотнищ

Сьогодні спідниця стала предметом виключно жіночого гардеробу. Виняток становить лише шотландський кілт. Без неї не обходиться жодна сучасна жінка. Спідниця поряд з низкою інших видів одягу входить до складу так званого «золотого фонду». Це ті речі, які протягом не одного століття закріпили свою значимість і міцно «осіли» у наших шафах. Спідниця дозволяє підкреслити жіночність, витонченість, грацію жіночої фігури. 

Як і на будь-який інший вид одягу, особливий вплив на спідницю мав час, особливості культури, побуту, етнічна приналежність, архітектура, клімат. Не завжди спідниця була такою демократичною, як в даний час. Вона зазнавала багато змін. 

Сам термін «спідниця» в українську мову прийшов з польської, а в польську з німецької.  В якості самостійного виду поясного одягу в 15 столітті. Її називали «готичної спідницею». Саме з цього часу носять спідницю окремо від ліфа. Довжина була в підлогу, цього вимагав час. У 16 столітті законодавцем моди була Іспанія і саме там  з’явилася спідниця «вердугадо», названа так тому, що вона була на обручах (іспанською мовою обруч – вердуго). У 17 столітті вже не модно було носити каркасні спідниці, їх одягали декілька поверх, інколи їх кількість сягала – 12.

У 18 столітті знову в моду увійшли каркаси, які визначають силует спідниці. Каркаси виготовляли з дерев’яних планок, з’єднували клейонкою, тому при ходьбі спідниця видавала шерех. Такі спідниці називали «крикун’ями».У них було заборонено відвідувати храми.

До 80-х років 18 століття щоб ще більше розширити спідницю винайшли каркас з китового вуса – фижми. Ззаду нижче спини ще прив’язували валик або подушку. Спідниця стала величезних розмірів, що нею вже неможливо було входити в дверний проріз. Тому з’явився складний каркас.

На початку 19 століття силует став менш широким. Нижню спідницю знову стали підбивати кінським волосом для додання жорсткості і дзвоноподібної форми. Вже зверху вдягали декілька спідниць. Їх загальне число досягало 6. Моветоном було носити кольорові спідниці. Тільки білі.

В середині 19 століття в моді крінолін – чохол з льону, який переплітали кінським волосом. Пізніше крінолін був замінений кістяними обручами, а потім і дротовим каркасом.

І тільки у 20 столітті спідниця стала більш схожа на сучасну класичну спідницю. Спідниця була прямою, довгою і вже без корсета.

Яка ж еволюція спідниць в Україні?

У північних лісових районах, що межу­ють із Білоруссю, відомі зшиті форми — спідниці із домашніх тканин, котрі явля­ють собою повністю зшиті полотнища саморобного вовняного, напіввовняного чи полотняного матеріалу, пізніше — фабричних тканин. Цей одяг більш піз­нього походження: він поширювався приблизно наприкінці XVIII ст. спочатку серед заможної частини населення, в той час як незаможне селянство носило незшитий одяг.

Сама конструкція спідниці свідчить про її генетичний зв’язок із розпашним поясним одягом. Між передніми пілками часто вставлялося полотнище з іншої за структурою і малюнком тканини, що також нагадує незшиті форми. Іноді спідниці шили з одного, взятого впопе­рек білого або вибійчастого полотна. Кількість полотнищ залежала від при­значення спідниці, місцевих традицій, заможності господині. Зшиті полотнища призбирувалися зверху і пришивалися до пояса. Довжина виробу відповідала пропорціям розпашного одягу, знизу було видно вишитий поділ сорочки.

Одяг типу спідниці був поширений по всій території України, але мав різні місцеві назви, а також особливості коло­ристичного та орнаментального вирі­шення.

Отож нагадаємо основні типи такого вбрання.

Андарак — спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної матерії, пере­важно червоного кольору (шилася вона з трьох-чотирьох пілок), із закладеними ззаду по спині зборами. По низу вона прикрашалася широкою смугою тканого малюнка, пізніше — вишивкою. Широко побутувала на півночі Чернігівщини, особливо на кордоні з Білоруссю. Андараком називалась і спідниця зі смугастої тканини, що нагадувала білоруську й була поширена на півночі Київщини.

Спідницю-літник, найбільш відому також на півночі Київщини, діили з трьох-чотирьох поздовжньо розташова­них пілок грубої саморобної вовняної або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів. Передня пілка (притичка), що прикривалася фартухом-за-паскою, могла бути з тканини іншого малюнка, кольору, якості. Взагалі літни­ком і андараком у різних місцевостях іноді називають один тип української спідниці.

У центральних районах України траплялися спідниці, прикрашені вибійчастим малюнком (димки, мальованки).

На Львівщині спідниця з саморобної тканини у вертикальну яскраву смужку з рясними дрібними зборами назива­лася шорц.

На Волині та Поліссі подібні спідниці робили з білого полотна у п’ять-шість полотнищ, закладали у дрібні збо­ри і по низу прикрашали орнаментом червоного кольору.

Біла спідниця бойків (фартух) декорувалася вишивкою-циркою, що нагадувала полтавське вирізу­вання; гофрована спідниця лемків (кабат, сукня) шилася з яскравої вибійчастої тканини.

У другій половині XIX ст. на півночі Київщини та Чернігівщини була відома так звана спідниця до нагрудника з тка­нини вишневих, фіолетових, жовто-коричневих кольорів. На нинішній Кіровоградщині цей тип одягу звався шарафаном.

Наприкінці XIX ст. плахта, запаска, дерга, а також спідниці з саморобних матеріалів в Україні (за винятком пів­нічних районів) практично вийшли з ужитку.

Заміна домотканого поясного одягу спідницею з фабричних матеріа­лів швидше відбувалася в районах з . розвинутим відхідництвом — Централь­ній Київщині, Полтавщині. Місцевий традиційний одяг поступово перетворю­вався на обрядовий чи святковий або ж доношувався старшим поколінням.

Водночас спідниці з фабричної тканини відразу ж стали використовуватися мо­лоддю та заможними селянками як святкові. Спідниці з покупних тканин (каше­міру, кольорового сатину, смугастого або квітчастого ситцю тощо) шилися з шести-семи полотнищ, закладалися у дрібні збори (ряси) і зверху вшивалися у пояс (пасок). Кількість полотнищ, як і завжди, свідчила про добробут хазяйки. Заможніші шили спідниці з більш доро­гих — щільних шовкових або вовня­них — тканин, а кількість полотнищ іно­ді сягала дванадцяти.

З появою фабричних матеріалів змі­нилися й фартухи-запаски. їх почали шити з перкалю, ситцю, вовни тощо — різного кольору, іноді з однієї тканини зі спідницею; у верхній частині з’явилися дрібні збори. Святкові фартухи прикра­шалися вишивкою. Заможні жінки до кожної спідниці мали окремий фартух. Отож жіночий поясний одяг у роз­глядуваний період зазнав істотних змін.

Насамперед це конструктивні переходи від елементарних незшитих форм через частково, а пізніше і повністю зшиті, до кроєних форм.

Напишіть відгук