Категорія: Філософія життя

Я з дитинства була боязливою. Не те, що я сильно боялась темноти чи гусіні (але цього також), найбільше я боялась марно прожити життя! 

Добре пам’ятаю, як малою я захоплювалась і милувалась світом, мене вражало все, що я бачила в природі. Я навіть вражалась від самої себе, від того, що я людина і це найкраще, найрозумніше,що зі мною могло статись у світі природи! 

Але, щоб ЖИТИ, я зрозуміла що потрібно вигнати з себе дуже підступну штуку – СТРАХ!

Страх – це те, що паралізує всі інші почуття, особливо позитивні, страх має таку властивість – дивитись тільки назад, або дуже-дуже далеко вперед.

Відчуваючи постійний дискомфорт від того, коли страх впивається в моє серце, яке тоді здається створеним із гострих скляних уламків, тоді моє серце не може ні творити ні по-справжньому любити, воно перестає радіти всьому, а значить – припиняє ЖИТИ!  Читати далі Я відчуваю себе вільною, коли нічого не боюсь!

Хочу поділитись з Вами щирим зізнанням про одне унікальне замовлення в моєму житті. Я ніколи не бачила цих людей. Замовлення через інтернет, але емоцій і почуттів у мені воно побудило стільки, наче це я вишивала для дуже близьких та рідних людей!

Все почалось з того, що одна жіночка зателефонувала мені і попросила вишити сорочки для себе і чоловіка. Я була дуже тоді завантажена роботою, але відразу погодилась. Її якийсь особливий тремтливий голос, сама тема розмови наче зовсім пішла не про сорочки, а про життя , наче ми добрі подруги і знаємо одне одного дуже багато років!  Читати далі Історія вишиття сорочок подружжю

Продовження роману “Погляд в об’єктиві”, про життя після війни…

… я повернувся на Землю, на ту саму Землю, де люди живуть, радіють, ходять на роботу, народжують дітей, відпочивають; туди, де люди метушаться мирно і кожен з них пливе по своїй траекторії…
Наче повернення з космосу, наче є два світи: Мир і Війна!
Там я думав: “Як так, там може бути тихо, спокійно, мирно…”  Читати далі продовження “Погляд в об’єктиві”

Ото ідеш малою по сільській вулиці, якраз у п’ятницю страсну…
Не розумієш, чому так мало людей, ніхто не виходить з хат, тільки вибігають щось взяти з вулиці на подвір’ї…
Ідеш, дихаєш отим особливим повітрям, який буває тільки один раз на рік, і тільки в п’ятницю перед Великоднем!
Дихаєш ароматом пасочок, просто не можеш надихатись…

Здається все всередині пропахло тими пасками, і сама вже йдеш така ванільно-дріжджова, що не розумієш чи людиною ти взагалі народилась, а може – паскою?
Унікальний день, день коли готується так багато, але їсти нема чого – бо мати не дає! Каже – пости, дитино, бо доброго чоловіка випостиш! 
І взагалі, мама в цей день мало говорила, якось все тільки “мигами”, їй передала бабуся, що в цей день говорити не можна, все тільки про Ісусову Голгофу думати… бути весь день наче біля його хреста, біля його гробу… пройнятись цими почуттями, значить відчути істинну радість у свято, свято – Світлого Христового Воскресіння!
… ідеш і розумієш той смуток, який панує на вулиці і саме цей задумливий смуток змушує зупинити погляд на Небо!
Те саме Небо, що все бачило, що всіх приймає і завжди мовчить!
Тільки тоді воно страшенно загриміло, наче хотіло впасти і покрити собою жорстокий світ!
Те саме Небо, яке завжди дає надію, завжди хвилює душу різними питаннями, особливи тими – що буде там, колись, коли ми переходимо горизонт життя… Читати далі Ото ідеш малою по сільській вулиці, якраз у п’ятницю страсну… (есе)

ПОГЛЯД В ОБ`ЄКТИВІ

Що сталось із Сонцем?
Люди, що з ним трапилось за той час, коли мене тут не було?
Сонце…
Таке тепле, лагідне, привітне колись, там, десь у моїх спогадах, в моєму минулому житті… А яке ж воно миле було в дитинстві, одні спогади… Мрії… Сни…
Де воно? Де те тепле і привітне?
Холодно… Дивлюсь прямо на Сонце, навіть не жмурячись, а воно морозяне, крижане, що застигає серце від нього!
Холодно…
Я так змерз дивитись на нього, треба піти заховатись. А куди? Воно кругом!
Його не має тільки там, де сплять мої побратими…
Холодна, розпечена куля посилає на землю своє гостре, сліпуче проміння, б’є мене по голові, грудях, ріже по спині, сліпить так, що нічого не видно…  Читати далі Погляд в об’єктиві (роман)

Я народилась!
Світе, вітайся зі мною, звикай до мене, бо я тут тепер буду жити!
Сонце, ми знались до цього дня, грій мене тут, але не спали!
Небо, я пірнала в тобі, дозволь не забути тебе, шукай мене повсюду, лови пусті мої думки і розсіюй їх у безвісті!
Люди, я вже тут! Я народилась!  Читати далі Я народилась!

“Ми всі спали під коровою, якби не вона, я б не вижив!” – я пам’ятаю розповідь одного дідуся в селі, коли він розповідав про Голодомор 33.

Сім’я була великою, як в ті часи це звичне явище, а вижили тільки двоє і то тільки тому, що міцніші були і спали під коровою… згадує, як берегли, стерегли по черзі корову, щоб ніхто не вкрав і не зарізав… такі важкі спогади про це , що навіть моє маленьке серце, яке не уявляло, що це таке – голод, здавлювалось і плакало…  Читати далі Спогади про геноцид українців…

Ото купуєш 1,5 метри полотна, притуляєш його до грудей і відчуваєш, що вже зовсім скоро почнеш писати нову сповідь свого життя… Йдеш замріяно вулицями, кругом авто, метушня людей, рух, музика, а ти в своєму світі. Ти вже думаєш , включаєш свою сердечну уяву і твої думки стеляться на тому полотні і оживають дивовижними візерунками…
Ти розумієш – це твоє життя, твоє вишите, пронизане творчим натхнення життя…  Читати далі Як я починаю творити вишиту сорочку

В мене є моя, тільки моя улюблена стежка, про яку ніхто не знає. Це моя таємниця, в яку я нікого не впущу… Ця стежка наповнена кожного разу новими, особливими тільки для мене думками, бо здається, що ці думки чекають на мене щораз, щоб посперечатись в моїй голові…
Бігти по цій стежині, ловити аромати первоцвіту, любистку, чебрецю з легким віянням полину – неймовірне захоплення…  Читати далі Поміж очеретами ніхто не помирає (есе)